Форум Товмача

Темы для публикаций и разговоров


Історія села
28 марта 2016 Микола Сова

Люди села
23 июля 2013 Микола Сова

Вопросы-ответы Интервью Все записи

1

Сова Микола, пользователь 1ua
Микола Сова
Тема: Люди села

Розповідь про колегу, старшого товариша, педагога, хто серце віддавав дітям,  якому 23 липня виповнюється 90 років від дня народження - Володимира Павловича КОЛОСА

Здається, ще недавно босоногим метеликів ловив по берегах, виходив несміливо на дороги дізнатися, що діється в світах… Роки біжать, летять і не вертають, вертають лише в небі журавлі. Вони щасливі, бо того не знають – несуть на крилах радощі й жалі…

http://shpolavisti.c... height='210' width='150' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: left;'>23 липня 1923 року товмацькому подружжю Колоса Павла і Марії журавель  приніс радість: після двох донечок народився син Володя. З немовляти згодом виростав допитливий і рухливий, розумний і кмітливий хлопчик, якому хотілося все знати і вміти. Вже в шкільні роки оформляв малюнками і редагував шкільні стіннівки, писав цікаві твори і гуморинки. В 1938 році закінчив Товмацьку семирічку і продовжив  навчання в Шполянській середній школі №1. Дорога до знань була важкою і довгою. Власною ходою, якщо через с. Скотареве - 18 км, а коли ж навпростець, через Зуїв ліс, то не набагато менше. Треба ж статися лиху: через одну-однісіньку поїздку до школи вантажним автомобілем травмував голову. Не судилося закінчити школу разом з ровесниками.

З 1944 по 1946 роки Володимиру довелося зазнати солдатської долі в Західній Україні і на Уралі. Одержав атестат зрілості вже після закінчення війни. Через важкі випробування свій потяг до літератури та романтичний запал до мистецтва здійснити не вдалося. А понад усе хотілося стати художником. Та через нужденне життя по закінченні війни не міг собі дозволити навчання у вузі, на чотири-п’ять років сісти на плечі сім’ї, тому пішов працювати завідувачем сільського будинку культури.

Село живе своїм особливим життям: важкою працею хлібороба і самодіяльним дозвіллям. Тут майже кожен співак і гуморист, театрал і артист. Володимир Павлович взяв на себе ношу бути організатором і режисером відпочинку сільських трудівників: театралізовані вистави, концерти з піснею і художнім словом. Дуже любили товмачани послухати його гуморески. Сам веселої вдачі, він запалював людей вогнями радості і сміху. Його слово закликало людей бути сильними і кращими, дружити і любити життя, людей, свою справу. І, звичайно, сміятися.  Хіба утримаєшся від сміху над гуморескою «Премії передовикам»:

«…До великого свята відзначали переможців у змаганні. Виступаючий називав переможців і виділену премію: « Іваненко – порося! Петренко – порося! Сидоренко – теля!». Кого називав потім виступаючий, не було чути від оглушливого реготу…»

У 1948-му вступив до Новомиргородського педучилища і одночасно на заочні курси іноземних мов у Москві, які давали освіту на рівні вищої. Цього ж року Володимира Павловича Колоса направили на роботу в Товмацьку школу вчителем німецької мови -  розпочалася його педагогічна біографія.  У 1957 році заочно закінчив Черкаський педагогічний інститут (філософський факультет). Школа вже п’ять років була середньою, з великою кількістю учнів. Вона стала для нього своєрідною творчою лабораторією. Володимир Павлович учив дітей малювати, а старшокласників – українській мові та літературі. Учні, відчуваю-                                            чи обдаровану натуру вчителя, тягнулися до нього і вбирали в себе промінчики його таланту любити життя, відчувати красу і творити прекрасне навколо себе. Кожен клас хотів мати такого класного керівника.

У 1968 році у районному відділі вирішили доручити талановитому вчителеві школу - шістнадцять років був директором! За досягнення в організації навчання і виховання підростаючого покоління відзначений значком відмінника освіти України.

За свій вік ця мудра і талановита людина не розгубила життєлюбства і оптимізму. Тому і в такому поважному віці мислить молодо і легко, з бажанням творити добро для людей. Він - патріот свого села і району. Ніколи не цурався взяти сапу або косу і вийти на допомогу колгоспникам. Багато років був дописувачем районної газети «Шлях колективіста» (тепер «Шполянські вісті»). Писав про життя селян і шкільні новини, пробував себе в поезії і прозі. Його гумор можна було знайти на сторінках «Черкаської правди», «Освіти», в журналі «Перець». Як автор багатьох гуморесок, бувальщин, гумористичних мініатюр та карикатур, Володимир Павлович відомий тепер своїми збірками «Жартома і всерйоз», «Добридень» і «Барви веселки» видавництва «Кременчук». Свою велику любов до Шполянщини (адже він народився у рік зас-нування району), свою душу  помістив у пісні «Шполянщино, ровеснице моя», яка могла б  стати головною піснею району :

Землі Тараса і Богдана віддав я всі свої літа.

Шполянщина – земля жадана, для мене рідна і свята.

Куди не глянь – сади довкола, ліси і луки, спів ланів.

Гордиться здавна древня Шпола ділами знатних земляків.

Заглянь в історію, юначе, пізнай красу минулих літ, -

Як подих весняний гарячий і запашний весняний цвіт.

Землі, що справді Богом дана, - уклін доземний, щирий мій…

Землі Тараса і Богдана  і ти віддать себе зумій.

Понад шістдесят років Володимир Павлович іде життям у парі з Галиною Василівною, вчителькою хімії та біології. Разом народили і виростили трьох дітей. Дочка Людмила -  вчителька початкових класів, викладає українську мову та літературу, син Віталій закінчив Одеський радіотехнічний інститут, підполковник, нині живе в республіці Білорусь і є її представником з економічних зв’язків у Москві, син Валерій закінчив Одеський технологічний інститут, працює генеральним директором корпорації «Хліб України» в Полтавській області. Діти подарували батькам  шість онуків і чотирьох правнучат.

Коли зустрічаєшся з цими людьми, здається, випромінюють вони життєдайну силу і енергію. І кожен з них ніби говорить: «Хоч багато вже років, та тверді мої кроки. І здається, сімнадцять мені. Хоч біжать кольки серцем і бувають дні перцем, не старію  душею – ні,ні. Я радію, я сміюся, я щасливий, я живу і про роки забуваю. Ну, а старість я порву!»

Життя прожите недарма. І воно продовжується на ліричних хвилях, написаних нашим ювіляром:

Були в нас радощі й печалі, та все долали ми на зло.

І в дітях щастя ми вбачали, хоч часу мало в нас було.

Хоч і жили ми не парадно, та дбали про своїх дітей.

Трудитися було відрадно для них, для себе, для людей.

Нехай троянди пелюстками чарівним цвітом зацвітуть,

Хай гени наші діти й внуки нащадкам їх передадуть.

О.Ф.Заскалета, учитель математики Товмацького НВК

23 июля 2013


1


  Закрыть  
  Закрыть